Анатолій Мойсієнко – видатний український поет, науковець та мовознавець, чия творчість збагатила українську літературу унікальними поетичними формами та глибоким змістом. Його творчий доробок охоплює як серйозну поезію для дорослих, так і світлі, життєрадісні вірші для дітей, що роблять його творчість різноманітною та багатогранною.
Вірші Анатолія Мойсієнка для дітей
Дитяча поезія Анатолія Мойсієнка вирізняється особливою мелодійністю та грайливістю. Автор майстерно поєднує простоту викладу з вишуканою мовною грою, створюючи вірші, які легко запам’ятовуються та захоплюють маленьких читачів. У його творах для дітей часто присутні елементи фольклору, природні явища та звичні для дитячого світу предмети й ситуації.
ХМАРКА
До Дніпра прийшла у гості
Синя хмарка з високості.
Мовить хмарка до Дніпра:
– Дніпре, я твоя сестра.
Довго я блукала в світі…
Ось тобі мої гостинці –
Срібен дощик у рукав…
Ти чекав мене? Чекав?
КІНЬ І СЛОН
Вирішив сестричку братик
Научити в шахи грати.
На новеньку шахівницю
Сам розставив, як годиться,
Всі фігури – чорні й білі,
Погукав маленьку Нілу
І почав, приміром, так:
– Це ось – ферзь, а це – пішак.
Це – король, найстарший він.
Це ось – слон, а це ось – кінь.
– Як?- звела сестричка війки,
Здивувавшися з тих слів,-
Кінь і слон – такі великі,
Ну а тут – такі малі.
МАЛЮНОЧОК
Зелен ліс, зелен гай,
Зелен бір-дідуган,
Зелен дуб-сонцелюб,
Зелена травичка,
На траві – лисичка.
СТРУМОЧОК
На зеленім моріжечку
Кинув срібну хтось вервечку.
Дзюркітлива, сміхотлива,
Не вервечка – просто диво.
СПАТИ ПОРА
Заснула хвилька у Дніпрі,
Вітрець приліг на плесі…
Вже й песик на нічліг побрів…
І спать пора Олесі..
ОЛЕСИНІ СПІВАНОЧКИ
Солов’ї в садочку, солов’ї…
Їм дарую я співаночки свої.
Хай у їхнім солов’їному віночку
Й мій тоненький заспіває голосочок.
Солов’ї в садочку, солов’ї…
В їх віночку – і співаночки мої.
І ВИШНІ, Й МАК
На городі нашім пишно
Зацвіли весною вишні.
А улітку пишно так
Зацвіте червоний мак.
ПАВУЧОК-ТРУДІВНИЧОК
Павучок-трудівничок
Сплів собі підсаку
Та й забрався під стіжок –
Ловить здобич всяку.Тут і муха, і комар
А пилюки – скільки!
Лиш в підсаці тій нема
Золотої рибки.
ЖОВТЕНЬ ЖОВТІ ЖОЛУДІ…
Жовтень жовті жолуді
На базар несе,
Пише осінь охрою
Золоте есе.
Листопадом, бабиним літом
Набиває вітер золотий кисет,
злотом люльку креше,
золоті пожежі попасом пасе.
Сонце — обережне —
Золотими клешнями —
В золоту Родощ
Золотим пожежником
Походжає дощ.
ГОЛУБІ В МЕТРО ВАГОНИ
Голубі в метро вагони –
Мов хмарини-вітрогони.
У метро вагони повні
Пасажирів невгамовних –
Катайся досхочу!
А хмарки у високості
(Що й не докричу!)
Повні вщерть
Дощу.
Ці вірші демонструють особливий талант автора говорити з дітьми їхньою мовою, створювати яскраві образи та передавати глибокі думки через прості та зрозумілі слова.
Поезія Анатолія Мойсієнка
Поетична творчість Анатолія Мойсієнка для дорослої аудиторії відзначається філософською глибиною та новаторськими підходами до форми. Він є майстром візуальної поезії та паліндромів, створюючи унікальні твори, де зміст нерозривно пов’язаний з формою. У його віршах часто присутні роздуми про мову, культуру, національну ідентичність та місце людини у світі.
В п’ятницю…
В п’ятницю народився ,
В п’ятницю…
Казали люди:
П’яницею буде.
Лякались мама:
Чи ж то насправді?
В п’ятницю народився ,
В п’ятницю…
П’ять разів сіявся-просівався
На решетах всіх
(Кому лихо,
А людям сміх).
П’ять разів
Сватався-женихався,
Таки влип
(Вгомонився).
Мій ладо,
Мій місяцю ясний…
В п’ятницю оженився,
В п’ятницю.
В зелених переспівах
В зелених переспівах
зоряно-криляно-клично
Над вічним праполем
і небом правічним
Душа засвітилася,
повна довіри
До сизого птаха
і сивого звіра,
До тихого проліска,
що в узголів”ї
Зільного світу
з любові, з любові…
В кожній пелюстці —
по вінчику світла,
В кожному слові –
зелено-вітно,
В кожній росині —
повно осоння,
В ранішній сині —
райдужні дзвони…
Дзвони дзвіночками
бризнуть над літом,
Ще й чебрецями до ганку…
Дзвони
Над білим
над цілим над світом…
Один дзвін долею став
На світанку.
Гей, на синьому небі, на блакитному небі…
Гей, на синьому небі,
на блакитному небі –
Вишиванкою
зоряний степ…
Повернуся назавжди –
не скоро, не завтра,
А все ж повернуся
до тебе, мій степе,
На весни твої
й на сніги по весні.
І наснишся мені,
і привидишся в соте мені
В тишині…
На пісні, на труди,
на меди запашні
Ляже зоряна ніч
і спочине…
Тільки зорі цвітуть…
чи то зоряна путь…
Стоїть доля в степу
З голосними,
як тронка, очима.
І наприкінці міцні кирпані…
І наприкінці
міцні кирпані
У вир – оп! –
з пориву…
–Тни в гвинт, як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А татари – в вир!
І не рудою одурені,
В омані немов,
Ми ноги гоним з узгір’я..
Ріг завива з низин:
Ох – ох – о…
Ох – ох – о…
От свічам Русі
сурмачів сто:
Ох – ох – о…
I розхитано меви… Живемо на тих-зорi…
I розхитано меви…
Живемо на тих-зорi
У могуттi лiт тугому.
I що гори Пирогощi?
Конар — бог обранок,
М’ят-сила — за листям…
I нi тiнь-лопотiнь…
нi тополь… нi тiнi.
Козакую у казок…
Козакую у казок…
Се — пес чи лева велич?
Велес обжах аж — бо се лев.
Лева ракуватою бiдою одiб’ю,
Отаву каравел —мечем.
Ереб бокатого так оббере —
Що в холод iдолохвощ!
О ружо-журо..
Було, гра збоку
кобзар-голуб,
А на дуду — Дана…
А злодiя iдола
(Iдол гув у глодi)
На красу — вус-аркан.
Дiд:— Ого! — й мечем його.
I розкотив виток зорi —
Яс оливо вилося…
Я сволок зорi мечем —
i розколовся.
Козакую у казок.
Дай квітці відчути…
Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай зрозуміти
Достиглість власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність зоряну…
Народжена в сорочині
туманів іще не ядерних,
Вона і понині вірить
У всякі людські гаразди
У Погорільцях і Тампере,
Провінціальнім Онтаріо
І там, де навіть віра людська
На волосинці єдиній тепліє.
…Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай зрозуміти
достиглість власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність зоряну…
Аби не змаліла
пташина мала в польоті,
Аби велетенському лайнеру
Не переставала світити
Крихітна цятка сигнальна
З рідного аеродрому,
Аби не зазнала зради
Квітка коханих усіх
Люби-мене-не-покинь.
О, так осонно соняхи цвітуть…
О, так осонно соняхи цвітуть
І достигають золотаво груші …
В цвітінні Ваша обірвалась путь,
А Ви були до всього не байдужі.
І день ввібрав цей Вашу теплоту,
І світ цей став давно вже Вашим садом…
О, так осонно соняхи цвітуть,
І так багато світла, мов на свято.
Хмара
Неждано так ця хмара присиніла
З-над Сожу, а чи, може, з-над Березина…
Трьома вітрами хмара підперезана,
Неждано так здалеку присиніла.
…Вже й крилонька стомила аж до щему,
Ще й грім побив їй крилонька синющо.
І пада пір’ячко синесеньким дощем,
Із синьої звільнившись шкаралущі.
Поети 1825 року
На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли,
і звідти – в ранню осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи
Нас садовили, нам вітальні тости
Підносили в солодкій лжі промов.
А ми поетами лишались просто
І ще людьми, за будь-яких умов.
Зимовий день –
звичайне й серед літа,
І вже поскрізь – зима, зима, зима…
Сибір і каторга – здавалось, на півсвіту.
Тюрма і темінь. Темінь і тюрма.
Та світлом нам були сніги пречисті.
І в друзі вибирали – декабристів.
Прощання з інститутським парком
В цім саду я останнє побачення
Із собою призначив собі…
В цім саду мов слова необачні я
Розгубив між тополь голубих.
В цім саду, де пташині помешкання
Завжди милі мені в вишині,
В цім саду промінь сонячний вершником
Світло жданим являвся мені.
В цім саду поміж дум врівноважених
Я тужаві багаття палив…
В цім саду, тричі радий і зраджений,
Я любові зазнав і хули.
В цім саду я спізнався із піснею,
Що пісенніш, либонь, не знайду…
В цім саду увостаннє помислю я
Наодинці… один… в цім саду.
Рондель
Тичини томик і дівчина…
Немов нектар спива з рядків…
То ордами — вітри прудкі,
То пропливе хмарина чинно,
То лісові дзвіночки зчинять
В душі столуни гомінкі…
Тичини томик і дівчина…
Немов нектар спива з рядків.
Затерпне в пальцях сік ожини,
Німі дерева і квітки…
І не сполохане ніким —
Натхнення те неперепинне…
Тичини томик і дівчина.
Щоденно сум’яттям у сон не дощ…
Щоденно сум’яттям у сон не дощ,
А та габа багата…I ви… Де жереб береже Див.
О! Вiчна рамо помаранчiв,
Ми зазеленили не леза зим
(Он габа зими — дими за багно),
Ми зносили сон зим у жарi мiражу —
I дотиками маки тодi,
I жур оп’яня по ружi,
I лип шпилi, I ви… Де жереб береже Див.
I ми з Вами — зима в зимi.
Я – Леда, ти – цитаделя…
Я – Леда, ти – цитаделя,
Закопана напоказ…
У в орбіті брову
Я –воркун у кров…
І мажорно сон рожам,
А тіло літа…
І тіл експресія…
І серп скелі ті –
Аж ржа з літ, з тіл…
О, тявся свято!
І тіло поламало політ, і…
Я – Леда. Ти – цитаделя?
Сонати чурльоніса
Соната весни, і зорі соната,
І моря соната… Алегро… Фінале.
Не тане лиш сонце червоне
у шквалі навальнім –
Під нами, над нами,
навколо –соната п’ята.
Дзвенять піраміди…
на вінчиках свічі.
…Чи в вічності я заблукав
і півсловом
Боюсь сколихнути
цю світобудову,
І літа соната вже диха
в обличчя. Соната вужа…
вдар ножа невідпорний,
На сонці замішаний,
а не на крові. І знову
соната весни. Біоструми…
Над щоглами сонце,
і сонце у трюмах.
…Сім світлих сонат
вже відчалили в вічність.
Агов, капітане!..
До нової стрічі…
Поезія Мойсієнка вражає своєю багатошаровістю та здатністю викликати різні рівні прочитання, що робить її цікавою як для звичайних читачів, так і для літературознавців.
Біографія письменника
Анатолій Кирилович Мойсієнко народився 9 липня 1948 року в селі Бурівка Городнянського району на Чернігівщині в селянській родині. Його дитинство пройшло серед мальовничої природи Полісся, що згодом знайшло відображення в його творчості.
Початкову освіту здобув у рідному селі, потім навчався в середній школі. Вже в шкільні роки проявив особливий інтерес до літератури та мови, почав писати перші вірші. У 1966 році вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, який успішно закінчив у 1971 році.
Після закінчення університету працював учителем української мови та літератури в середній школі. З 1973 року розпочав свою викладацьку діяльність у Ніжинському педагогічному інституті імені М. В. Гоголя, де працював до 1988 року. Саме в цей період відбулося його становлення як науковця та поета.
У 1978 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1996 році – докторську дисертацію з філології. З 1988 року працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де пройшов шлях від доцента до професора. Протягом багатьох років очолював кафедру сучасної української мови.
Його наукова діяльність охоплює широке коло питань: від проблем синтаксису української мови до теорії поетичної мови та віршування. Він є автором численних наукових праць, монографій та підручників, які стали важливим внеском у розвиток української філологічної науки.
Щоб краще зрозуміти життєвий шлях письменника, ми підготували декілька цікавих фактів з його біографії:
- Він є одним із провідних українських паліндромістів, створивши численні “перевертні” високої художньої якості.
- Мойсієнко розробив власну теорію візуальної поезії та впровадив новий термін “текст-образ”.
- Поет є автором унікальних досліджень з теорії віршування та поетики.
- Його роботи перекладені кількома європейськими мовами.
- За свою наукову та творчу діяльність він отримав премію імені Івана Огієнка.
Ці факти лише частково відображають багатогранність таланту Анатолія Мойсієнка. Його внесок у розвиток української літератури та мовознавства важко переоцінити. Як науковець він збагатив українське мовознавство новими теоріями та підходами, а як поет – розширив можливості поетичного слова, створивши унікальні форми візуальної поезії. Його експерименти з паліндромами та візуальною поезією відкрили нові горизонти в українській літературі, показавши, що традиційні форми можуть набувати нового звучання та змісту в сучасному контексті.
Творчі збірки поета
Творчий доробок Анатолія Мойсієнка вражає своєю різноманітністю та глибиною. Його поетичні збірки охоплюють різні періоди творчості та демонструють еволюцію авторського стилю.
Основні збірки поета:
- “Приємлю” (1986);
- “Сонети і верлібри” (1996);
- “Віче мечів” (1999);
- “Спалахи” (1981);
- “Шахопоезія” (1997);
- “Сім струн” (1998);
- “Нові поезії” (2000);
- “Вибране” (2006);
- “Мене любов’ю засвітили скрипки…” (2009).
Кожна збірка представляє особливий етап творчого шляху поета, розкриваючи нові грані його таланту та філософського світогляду.
Всі вірші Анатолія Мойсієнка є унікальним явищем в українській літературі, що поєднує традиційні форми з новаторськими експериментами. Його внесок у розвиток української поезії, особливо в галузі візуальної поезії та паліндромів, важко переоцінити. Як дитячий письменник він створив світлий і добрий світ для маленьких читачів, а як серйозний поет – збагатив українську літературу глибокими філософськими творами. Його науковий доробок у галузі мовознавства та літературознавства також залишається вагомим внеском у розвиток української філологічної науки.
